100 років з часу подій Української національної революції 1917–1921 років

на Черкащині

Коли я впаду… мою кров вип’є

рідна земля, щоб виростити

з неї траву для коня того,

хто стане на моє місце…

Юрій Горліс-Горський

Сто років тому, в лютому 1917 року, в Петербурзі, просто, буденно, без барикад і жодного пострілу відбулася Лютнева буржуазно-демократична революція. Цар Микола ІІ відмовився від трону на користь брата Михайла, який теж відмовився – на вимогу Тимчасового уряду. Так закінчилася монархія і почалася республіка. Звістка про упадок царату блискавкою долетіла до найвіддаленіших закутків імперії і всі народи кинулися добувати собі волю. В Україні ця звістка підняла душі й заставила битися серця для ідеї визволення України з-під московського ярма. Тоді в Україні почалися маніфестації, з’їзди, наради. Вперше на вулицях міст з’явилися українські жовто-блакитні прапори і широко залунав український національний гімн.

На Черкащині про це стало відомо вже на початку березня 1917 року. На той час на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації і владу переобрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари. А у Києві утворилася Українська Центральна Рада, яка згодом стала впливовим органом представницької влади. До речі, із десяти членів ради половина була пов’язана з Черкащиною: Є. Чикаленко, С. Єфремов, А. Яковлів, Ф. Матушевський, Л. Черняхівська, М. Старицький та Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, коріння роду якого тісно переплетене з нашим краєм. Тож, можна зробити висновок, що Центральна Рада виникла саме завдяки уродженцям Черкащини.

Одночасно виникають альтернативні органи влади – Ради депутатів, і таким чином в Україні встановилося тривладдя: Українська Центральна Рада, Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, губернські й повітові комісари та «громадські комітети», що презентували владу Тимчасового уряду і діяльність яких характеризувалася невизначеністю. Утвердження нових владних структур викликала у населення різне до них ставлення.

Так у Черкасах 8 березня 1917 р. на міських зборах представників підприємств міста було утворено Черкаську раду робітничих депутатів. Ради, в яких переважали есери та меншовики, були сформовані у Каневі, Чигирині, Умані, Звенигородці. А 2000 учасників зібрання в с. Мойсенці Золотоніського повіту у квітні 1917 р. у своєму зверненні писали: «Вітаємо славну Центральну Київську Українську Раду! Слава Вам, борці за долю рідної матері України! Хай живе воля! Хай живе федеративна республіка! Хай живе автономна Україна без холопа і пана навіки!» Жителі ж с. Мошни Черкаського повіту у квітні 1917 року на мітингу постановили: «Вітати Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів, як справжніх представників трудового народу…».

Та все ж, як у всій Україні, так і на Черкащині швидко зростала популярність та вплив Центральної Ради. Ідеї національно-територіальної автономії були близькі та зрозумілі народу. Показовим прикладом цього стало проведення в Чигирині у травні 1917 року Українського національного свята та маніфестації, на яких були прапори з гаслами: у федералістів – «Автономія України з правами національних меншостей», у вояків – «Душу, тіло ми положим за свою свободу!», у селян – «Земля і воля!», у євреїв – «Вільній Україні рівенство, братерство і свобода!». На святі було заявлено, що «населення Чигиринщини без ріжниці національностей та віри… вимагає від Тимчасового уряду… негайного видання акта про автономію України!».

Появу І-го Універсалу, який оголосив 10 червня (за ст. ст.) 1917 р. заступник голови Центральної Ради В. Винниченко, із закликом негайно приступити до будівництва автономного ладу в Україні всі антиукраїнські сили зустріли вороже. Українці ж захопливо і радісно зустрічали проголошення Універсалу і створення Генерального Секретаріату. Надія Суровцева згадувала: «В Умані Перший Універсал оголошувався урочисто на площі… Відбувся молебень, поблагословив вишукане військо отець Макарій Крамаренко, промовив кілька слів, а потім поставив мене на стіл посеред майдану, … і стояла в білій, як наречена, сукні і дзвінко, настільки вистачало голосу, вимовила перші слова: «Народе український…», а навкруги стояла суцільна стіна селян…».

У Черкасах, Умані, Смілі, Звенигородці, Каневі в урочистій обстановці проходило оголошення і ІІІ Універсалу, яке відбулося у листопаді 1917 р. і яким Центральна Рада сповіщала: «Віднині Україна стає Українською Народною Республіко…» (УНР) у межах дев’яти українських губерній, включаючи і територію Черкащини. До речі, першим міністром фінансів УНР був Хр. Барановський, уродженець с. Дзензелівка Маньківського району.

Важливою подією загальноукраїнського значення, що відбулася на Черкащині, став Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва 16–20 жовтня 1917 р. у Чигирині, на який приїхало більш як 200 представників від 60 тисяч організованого Вільного козацтва з Київщини, Кубані, Чернігівщини, Катеринославщини, Полтавщини і Херсонщини.

Вільне козацтво – це національні військово-міліційні формування, які виникли з метою захисту сіл, а згодом і Української Держави. А виникли перші загони Вільного козацтва саме на Черкащині, у с. Гусакове Звенигородського повіту. 23 квітня 1917 р. козаки Гусаківської волості зібралися на раду і заявили, що вважають своїм святим обов’язком згуртуватися. Керівником загону став місцевий заможний селянин Никодим Смоктій. Одним із керівників загонів на Звенигородщині був онук Т. Шевченка (по брату Йосипу) Левко Шевченко. На першому повітовому з’їзді Вільного козацтва кошовим Звенигородського коша обрали Семена Гризла, який одночасно очолював і Калниболотський козачий курінь.

Із Звенигородщини процес формування Вільного козацтва поширився на інші землі, що входили раніше до складу Гетьманщини. Козаки брали активну участь у створенні в Києві Першого Українського козачого полку ім. Гетьмана України Богдана Хмельницького. А вже у січні 1918 р. – взяли активну участь у воєнних діях, як складова Армії УНР, визволяючи українські землі від більшовицьких військ. Газети за 1918 рік писали, що Звенигородщина перша прозріла національно і згадала про старі козачі звичаї. Саме на Правім березі Дніпра – Чигирин, Корсунь, Лисянка, Умань стали осередком і джерелом національного руху.

З початком 1918 року діяльність Вільних козаків пов’язують з іменем майбутнього генерал-хорунжого Армії УНР, уродженцем с. Будище Звенигородського повіту Юрієм Тютюнником. 14 лютого 1918 р. козаки обрали його кошовим отаманом. На їх зібрання прибув гетьман П. Скоропадський, але козаки висловили йому недовіру й усунули від обов’язків С. Гризла. Переворот 29 квітня 1918 р. та прихід до влади гетьмана П. Скоропадського був сприйнятий козаками та значною частиною українців без захоплення, а його політика – конфіскація урожаю, повернення землі багатим поміщикам викликала хвилю обурення селянства. Присутність німців в Україні (яких покликала українська влада, щоб дати відсіч більшовикам) та їх поведінка ще більше викликало гнів населення. У липні – серпні 1918 р. піднімається антигетьманівська хвиля страйкового руху. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тис. осіб.

Та перед цим 5 квітня 1918 р. на вимогу австро-німецьких військ, за тиждень до проголошення IV Універсалу, соціалістичні провідники УНР обеззброїли Україну. За наказом міністра УНР М. Порша було демобілізовано всі регулярні українські військові частини і Україні обороняти свою незалежність перед московсько-більшовицькими ордами довелося майже голіруч… Реєстрове Вільне козацтво було ліквідоване у квітні 1918 р., а у травні – червні, на місцях, курені. Вільних козаків було розформовано і роззброєно. Проте значна частина козаків зброю зберегла і склала ядро повстансько-селянського руху.

Юрій Осипович Тютюнник, будучи уповноваженим по демобілізації, відправляв вилучену зброю до таємних сховів, звідки вона потрапляла до рук Вільних козаків. Незабаром на боротьбу з німецькими та більшовицькими військами піднялася Звенигородщина, повстанці якої об’єдналися з козацько-селянськими загонами Таращанщини. Так ввійшло в історію Звенигородсько-Таращанське збройне повстання, яке завдало німцям відчутного удару, хоча і було придушене.

Повного контролю над українським селом більшовики не мали ще довго. Тривалий час на Черкащині з більшовиками продовжували боротися Ю. Тютюнник, отаман В. Чучупак, безліч інших отаманів – Я. Водяний, І. Лютенко-Лютий, Яблочко, Квітковський та інші. З часом радянські органи влади здійснили розправу над колишніми представниками Вільного козацтва: померли з голоду у 1933 р. Ю. Орленко, В. Курдюк, застрелено Л. Шевченка, в радянських концтаборах загинули Х. Смоктій, брати Дігтярі та Руденки, розстріляно С. Гризла та Ю. Тютюнника (1929 р.). Таким чином, у зв’язку з відсутністю централізованого керівництва, стабільного фінансування, а найголовніше – недовірою центральних органів влади України до селянсько-козацьких дружин, Вільне козацтво не використало весь свій потенціал і не стало тією силою, яка могла б забезпечити незалежність України ще на початку ХХ століття. Фактично, до початку 1920 року Вільне козацтво на території колишньої царської Росії було знищено радянською владою, а пам’ять про нього спотворена радянською ідеологією.

Вагому роль у ході національно-визвольної боротьби з більшовицькими військами відіграла створена у 1918 році Холодноярська організація. Початок збройної організації Холодного Яру слід шукати у відродженому Вільному козацтві. Перший з’їзд Вільного козацтва дав потужний імпульс стихійному творенню українських збройних сил. Найсильніший він був на Чигиринщині. Однією з перших клітин Холодноярської організації став відділ самооборони с. Мельники, який на прохання ігумені Мотронинського монастиря створив і очолив місцевий вчитель Олекса Степанович Чучупак. Згодом додому повертається Василь Чучупак – досвідчений воїн, якого обирають керівником загону і який береться за справу з розмахом. Він чисельно збільшує загін, запроваджує сувору дисципліну, проводить вишкіл – і загін перетворюється на полк, а у 1919 році – на ціле військо. Його поділили на десятки, сотні, полки, на чолі яких обрано досвідчених старшин – свідомих українців. Холодноярці називали себе козаками-гайдамаками Холодного Яру. Головною базою такого війська став Мотронинський монастир з запасами їжі, зброї, амуніції, і в якому постійно перебувала головна сотня з 250-300 козаків. Було у холодноярців і два бойових знамена: один синьо-жовтий з написом «Полк гайдамаків Холодного Яру» і другий – чорний з написом довкола тризуба «Воля України або смерть».

Вже у 1919 році в наш край прийшла радянська влада з продзагонами, ЧК, комісарами. Не одна родина тоді залишилася без худоби, збіжжя, цінностей. Холодноярці розпочали партизанську війну: бойові загони виганяли, знищували непроханих гостей, поновлювали українську владу на своїх теренах. Повстанський рух розростався по всій Україні.

А на Чигиринщині кожне село було окремою частиною бойової організації Холодного Яру, центром організації було с. Мельники. Цивільна і судова влада на місцях перебували в компетенції сільських віче та сільських отаманів. Спроби білогвардійців приборкати холодноярців влітку 1919 р. успіху не мали. Там усюди, за винятком володінь отамана Св. Коцура (який у м. Чигирин, с. Суботів та за рахунок селян навколишніх сіл: Новоселівки, Трушівців, Розсошинців, Боровиці та ін. створив «Чигиринську республіку») майоріли синьо-жовті стяги Холодноярської організації. Найвизначнішою воєнною акцією холодноярців було визволення м. Черкаси від денікінців. Вплинув на існування Холодноярської організації і Св. Коцур, який під червоним прапором воював із Холодним Яром. Хоча пізніше керівник «Чигиринської республіки» вів збройну боротьбу проти всіх, хто не поділяв його поглядів: гетьманців, Директорії, денікінців і червоних – такий собі «маленький Махно». Зрештою, червоні піймали й розстріляли Св. Коцура на станції Знам’янка у березні 1920 року.

1920 рік був значно важчий за попередні. Та Холодний Яр не здавався, опір холодноярців тривав ще аж до 1923 року. 12 квітня 1920 року трагічно, у віці 25 років, загинув Василь Чучупак. На його місце було обрано Івана Деркача з с. Жаботин, який гідно продовжував розпочату справу. Останні загони повстанців покинули Холодноярщину в кінці 1923 р., коли в наш край було стягнуто великі військові сили більшовиків.

Вічно житимуть у пам’яті патріотів України імена 52 холодноярських отаманів та отаманів, які діяли в околицях Холодного Яру – не тільки братів Чучупаків, а й Пилипа Орлика, Герасима Нестеренка-Орла, Андрія Гулого-Гуленка, Костя Степового, Якова Водяного, Івана Савченка-Нагірного, Івана Лютого-Лютенка, Панаса Келеберди, Петра Дерещука, п’ятьох отаманів, чиїми псевдо було Чорний Ворон… Вони боролися за свободу свою і всієї України.

Щороку, у квітні, до Мельників з’їжджаються українці звідусіль, аби вшанувати пам’ять Василя Чучупака та його козаків-побратимів. Очільник «Вільного козацтва Холодного Яру» Олег Островський нещодавно сказав: «Те, що справу Холодного Яру у боротьбі за Волю України не завершено, відчуваєш сьогодні у всьому. Ще від самого початку війни на Сході на фронті з’явилися чорні холодноярські прапори з написом «Воля України, або смерть!..». Сучасні козаки пішли проти одвічного ворога своєї землі… Холодний Яр залишається тим епіцентром, де живе вільний вітер козацького духу, що вихором розходиться по всій Україні».

2017 – рік проголошений роком Української національної революції 1917–1921 рр. Чільними постатями тієї доби є саме Герої Холодного Яру. Черкаська обласна рада звернулася до Верховної Ради і Генпрокуратури України з проханням реабілітувати Героїв Холодного Яру, які досі вважаються «бандитами» за окупаційним більшовицьким законодавством…

Отже, період української революції 1917–1921 рр. на Черкащині був надзвичайно насичений подіями. Визвольний рух затримав на десять років знищення України більшовиками. Дав можливість наступним поколінням підготуватися до розбудови української держави і становлення політичної нації.

У період з 1917 р. по 1921 р. Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Українські етнічні території були розділені між СРСР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехословацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки, яка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, зовнішніми військовими і політичними факторами. Американський філософ Д. Сантаяна колись говорив, що той, хто не пам’ятає свого минулого, приречений пережити його заново…». Сьогодні, через сто років, українська історія повторюється. Тож, напевно, слід нам вже зробити висновки і стати по-справжньому незалежною, сильною державою.

ЛІТЕРАТУРА:

Мельниченко, В. М. Події Української революції 1917–1920 рр. на Черкащині / Василь Мельниченко // Мельниченко В. М. Моя Черкащина : навч.-метод. посіб. – Черкаси, 2006. – Розд. 12. – С. 141–155.

Клименко, Т. А. Черкащина в період становлення української держави : 1917–1919 рр. / [Т. А. Клименко, Е. А. Левицька, П. М. Жук]. – Черкаси : Вид. Чабаненко Ю., 2008. – 151 с.

Коваль, Р. М. Багряні жнива Української революції : 100 історій і біогр. учасників Визв. змагань : воєнно-іст. нариси / Роман Коваль ; передм. Леоніда Череватенка. – Вид. 2-ге, випр. і допов. – Київ : Діокор, 2006. – 404 с.

Щербатюк, В. Зростання свідомості українців. Національно-визвольний, селянсько-повстанський рух 1917–початку 1920-х років / В. Щербатюк // Шевченків край : історико-етнограф. дослідж. – Київ, 2009. – С. 179–230.

Шатайло, О. Спадкоємці козацької слави : біогр. генералів Армії УНР – уродженців Черкащини / Олег Шатайло. – Дрогобич : Відродження, 2009. – 190 с.

Коваль, Р. «Громадянської війни» в Україні не було / Роман Коваль // Козац. край. – 2011. – 24 жовт. – С. 6–7.

Коваль, Р. Коли кулі співали : біогр. отаманів Холодного Яру і Чорного лісу / Роман Коваль ; ред. О. Коваль. – Київ : Діокор, 2006. – 624 с.

Лазуренко, В. М. Українська національно-демократична революція початку ХХ століття : Чигиринський край у 1917–1921 роках / Валентин Лазуренко // Лазуренко В. М. Історія Чигиринщини (з найдавніших часів до сьогодення). – Черкаси, 2004. – Розд. 8. – С. 165–224.

Почепцов, В. Ф. Визвольний рух на Черкащині на початку ХХ століття / Віктор Почепцов. – Черкаси : Чабаненко Ю. А., 2014. – 115 с.

«Вільне козацтво» в українській революції 1917–1921 рр. // Історія українського козацтва : нариси : в 2 т. – Київ, 2007. – Т. 2, розд. 19. – С. 415–460.

Іванченко, М. Вільні козаки Звенигородщини / Михайло Іванченко // Шевченків край. – Київ, 2005. – С. 132–137.

Тютюнник, Ю. Звенигородський Кіш Вільного Козацтва / Юрій Тютюнник // Тютюнник Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919–1920 рр. – Львів, 2004. – С. 48–54.

Легоняк, Б. І повіяв вогонь новий з Холодного Яру / Богдан Легоняк // Залізнякові читання : матеріали Другої учн. наук. краєзнавчої конф. – [Черкаси, 2010]. – С. 24–28.

Солодар, О. І. Як були коцурці… / Олександр Солодар. – Черкаси : [Чабаненко Ю. А.], 2009. – 40 с. : фот. – (Невідома Чигиринщина).

Мірчук, П. Українська державність : 1917–1920 / Петро Мірчук. – Філадельфія : [б. в], 1967. – 400 с.

Шамара, С. 7 фактів революційної Черкащини / Сергій Шамара // Вечірні Черкаси. – 2014. – 12 лют. – С. 15.

Черкащина в роки Української національної революції 1917–1921 рр. [Електронний ресурс]. – Текст. дані. – Режим доступу: http Lektsii.org>3-135656.html (дата звернення: 26.06.2016). – Назва з екрану.