16–20 жовтня

100 років з часу проведення в Чигирині

з’їзду Вільного козацтва України

(1917)

Сини Твоєї Батьківщини

В них сила духу непоборна!

Козацтво – слава України,

Це гордість наша всенародна!

Яніна Мельник

Мельник, Я. Козацтво – слава України [Електронний ресурс] / Яніна Мельник. – Текст. дані. – Режим доступу : http:Levko.info/virshyky-na-den-kozatstva (дата звернення : 28.03.2016). – Назва з екрану.

Вся історія українського народу свідчить про його боротьбу за незалежність. Та період національно-визвольної боротьби 1917–1921 років був часом пробудження національно-визвольного руху українців. Ось і рівно через сто років ми бачимо і переживаємо дуже багато аналогій з тим періодом. Саме в ті роки українці заявили про свої соціальні й національні свободи і стали боронити їх, як уміли. Саме в ті роки Вільне козацтво, яке організовувалося «з низів», розуміло, що для захисту держави потрібна сильна армія. Українці це зрозуміли через сто років. Сказати, що історія погано нас вчить, це нічого не сказати. Хто ж вони – вільні козаки, які у жовтні 1917 року в Чигирині провели свій перший з’їзд Вільного козацтва України?

Вільне козацтво – національні добровільні військово-міліційні формування часів національно-визвольних змагань 1917–1921 років, які виникли в процесі розвалу царської армії з лютого по травень 1917 р. з метою захисту правди, свободи і соборного народовладдя людей вільної України. Це козацтво названо було «вільним» тому, що з власної ініціативи, «без наказу якоїсь влади», творилося стихійно, за покликом серця та власного розуму.

Перші загони Вільного козацтва утворилися на Звенигородщині. Найперший – у с. Гусакове. 23 квітня 1917 р. козаки Гусаківської волості зібралися на свою раду і заявили: «…вважаєм своїм святим обов’язком в момент оновлення Росії негайно згуртуватися…». Керівником загону став місцевий заможний селянин Никодим Смоктій. Далі особливого поширення загони набули на землях, що раніше входили до складу Гетьманщини і на яких збереглися козацькі звичаї та традиції, а також на Херсонщині, Одещині, Поділлі та Волині. Тож на території нашої області було започатковано рух зі створення національного війська. За словами визначного історика і політичного діяча України Д. І. Дорошенка, «це був в основі своїй здоровий рух селянських власницьких кругів, котрі організацією самооборони хотіли зберегти спокій, лад і свою власність».

Першими, хто висунув ідею організації українського Вільного козацтва, були брати Шевченки (онуки поета по братові Йосипу) та Семен Гризло. Організовувалося Вільне козацтво з низів: по селах виникали сотні, по волостях – курені і, врешті, повіт організовувався в полк. В члени Козацтва вступали добровільно, переважно молодь від 18 років. Сотенну старшину вибирала кожна сотня шляхом вільного голосування. Вибирали сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Каса сотні складалася із вступних вкладів і місячних внесків. Вільне козацтво визнавало тільки владу Української Центральної Ради і тільки її підтримувало. Влітку 1917 року Вільне козацтво мало вже кілька тисяч членів і сформувало декілька кошів: імені Семена Палія, Гетьмана Сагайдачного та інші.

Звенигородський отаман Вільного козацтва Юрій Тютюнник зазначав, що вже тоді, у 1917 році, «Вільне козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємних відносин». У той час, коли соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні.

За новим стилем – 16–20 жовтня 1917 року у м. Чигирин відбувся перший з’їзд Вільного козацтва України, в роботі якого взяли участь 200 делегатів (за іншими даними – 2 тисячі), що представляли 60 тисяч організованих вільних козаків з усієї України. 16 жовтня об 11-00 год. в приміщенні школи зібралися делегати. Головою з’їзду обрано Ананія Шевченка (внука поета), заступником – звенигородського отамана Семена Гризла, секретарем – Івана Полтавця-Остряницю з с. Балаклея Смілянського району. На порядку денному розглядалися питання: про сучасний момент, вибори генеральної старшини та звіти полків.

Роман Коваль так описує ті події: «Відбувся молебінь, по закінченню якого задзвонили дзвони, і коли їхній передзвін затих, довбуші вдарили у литаври. Це був знак, що Рада почалася… На поміст зійшли старі запорожці… Вони тримали отаманський бунчук, прапор і пірнач. Промову почав д-р Луценко (з Одеси). В короткому, натхненному козацьким духом, слові виразно змалював він минувшину і сучасне, а закінчив промову пропозицією вибрати Військового Отамана. Почали вигукувати прізвище Полтавця-Остряниці, котрого піднесли вгору і поставили на помості… Полковника І. Остряницю вкрили прапорами, та він відмовився, подякувавши за шану… Вдруге, категорично відмовившись від посади, він запропонував вибрати на Військового Отамана командира 1-го українського корпусу генерала Павла Скоропадського, а на почесного отамана – професора Михайла Грушевського, після чого їх і було вибрано одноголосно…». Полтавця-Остряницю ж обрали наказним військовим отаманом.

З’їзд обрав генеральну старшину з дванадцяти осіб, генеральним писарем було обрано осавула В. Кочубея (який, як і П. Скоропадський на з’їзді не був присутній). Резиденцією Управи Вільного козацтва була призначена Біла Церква. В ухваленій з’їздом постанові записано: «Закладаючи за стародавнім звичаєм пращурів-запорожців перші підвалини організованої збройної сили української демократії, поставити собі найпершим завданням, щоб Вільне козацтво стало військом народу, а не пануючих класів, до якої б нації ці класи не належали».

Від того часу основними засадами політичної платформи Вільного козацтва, відродженого «для оборони вольностей Українського народу», були:

1. Самостійна українська козацька держава.

2. Тверда національна державна влада.

3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності й державності України.

4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.

5. Союз із козацькими і кавказькими державами.

6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.

7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви.

Перший з’їзд Вільного козацтва перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, на демонстрацію української сили. Про розмах і силу відродженого козацтва свідчить той факт, що вже на початку зими 1917–1918 рр. лише Звенигородське козацтво нараховувало до 20000 козаків. Та слід відмітити, що на створення Вільного козацтва Центральна Рада не звернула ніякої уваги, хоча воно повністю могло стати військово-соціальною основою української держави. На з’їзді в Чигирині, де була представлена вся Україна, не було представника Центральної Ради, значна частина якої не розуміла значення організації української армії. Так, В. Винниченко у «Робітничій газеті» виступав з різними статтями проти формування армії: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких політичних армій». За такі переконання заплатила Україна своєю державністю. Сили Вільного козацтва Центральна Рада використовувала частково і навесні 1918 року воно припинило своє існування. Ще восени 1917 року в Україні визріло два політичні табори: ще наполовину зросійщений консервативний та ліберальний, до якого потяглися майже всі прихильники Української Центральної Ради (згодом Директорії). Пізніше з’явилися третій і четвертий внутрішньополітичні «гравці» (вельми анархічні отамани і донбасько-катеринославські комуністи).

«Козацький рух ширився, намагався зробитись національною фортецею, - згадував Іван Полтавець-Остряниця, - він починав вже набувати значення державотворчого чинника, але обставини для козацтва склались несприятливо – соціальні питання поділили сили нації на кілька груп, а все ж таки в кожній із них козацтво збройне відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини».

ЛІТЕРАТУРА:

«Вільне козацтво» в українській революції 1917–1921 рр. // Історія українського козацтва : нариси : в 2 т. – Київ, 2007. – Т. 2, розд. 19. – С. 415–460.

Іванченко, М. Вільні козаки Звенигородщини / Михайло Іванченко // Шевченків край. – Київ, 2005. – С. 132–137.

Клименко, Т. А. Черкащина в період становлення української держави : 1917–1919 рр. / [Т. А. Клименко, Е. А. Левицька, П. М. Жук]. – Черкаси : Чабаненко Ю. А., 2008. – 151 с.

Коваль, Р. М. Відродження Вільного козацтва / Роман Коваль // Коваль Р. М. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – Київ, 2001. – С. 85–92.

Мельниченко, В. Події вересня–грудня 1917 року на Черкащині / Василь Мельниченко // Мельниченко В. Моя Черкащина : (історія рідного краю від найдавніших часів до сучасності) : навч.-метод. посіб. – Черкаси, 2006. – Розд. 12. – С. 145–147.

Почепцов, В. Ф. Визвольний рух на Черкащині на початку ХХ століття / Віктор Почепцов. – Черкаси : Чабаненко Ю. А., 2014. – 115 с.

Юрченко, В. Вільне козацтво Звенигородщини в боротьбі за незалежну Україну / Вадим Юрченко, Л. А. Янворська // Юний краєзнавець Черкащини / [за ред. Т. М. Нераденко]. – Черкаси, 2012. – Чис. 46. – С. 130–134.

Коваль, Р. На Покрову, до Чигирина… / Роман Коваль // Чигирин. вісті. – 2002. – 16 жовт. – С. 2.

Солодар, О. З’їзд Вільного козацтва : він відбувся в Чигирині в жовтні 1917 року / Олександр Солодар // Чигирин. вісті. – 1992. – 28 берез. – С. 3.