Юрій Йосипович Тютюнник

(20.04.1891 – 20.10.1930)

генерал-хорунжий Армії УНР

Народився Юрій Йосипович Тютюнник 20 квітня 1891 року в Будищі, на Звенигородщині, в багатодітній селянській родині. За документами він доводився онуком (по сестрі Ярині) Т.Г. Шевченку.

Читати навчився за допомогою батька по старенькому «Кобзареві». У вісім років став школярем місцевої церковно-парафіяльної школи, а через три роки вже закінчував однокласне сільське училище.

Існує версія, нібито Юрко закінчив Уманську школу садівництва та землеробства. Але документів, які б це підтверджували, віднайти не вдалося. Натомість відомо, що він закінчив приватну гімназію Л. Жука в Києві. Після чого повернувся вести батьківське господарство, тому що батько помер, а старшого брата Макара забрали до війська.

До 1913 року Юрко жив у Будищі, періодично надсилаючи матеріали до Київської «Земської газети» та готуючись до вступу в університет. Але натомість потрапив до царської армії, в 6-й сибірський полк міста Владивосток.

На війну проти Німеччини Юрій Тютюнник пішов унтерофіцером. Пішов із ненавистю не до німців, а на російську державу. Пізніше у своїй автобіографії він напише так: «Пішов на війну не тільки з ненавистю до форми влади, яка тоді була, я ненавидів саму Росію, вважав її в цілому ворогом України». Після поранення у жовтні 1914 року, лікування та короткої відпустки Юрія послали на Кавказ, де в другій половині 1915 року він закінчив військову школу в м. Горі.

До Тимчасового уряду і його політики Юрко Тютюнник зайняв відверто ворожу позицію – як до уряду чужого народу, що втручається у внутрішні справи України. На жаль, такої свідомості бракувало керівникам Центральної Ради, які продовжували – в час Національної революції! – підпорядковуватись Тимчасовому уряду. Коли Центральна рада почала вести переговори з німцями про тимчасову окупацію України «союзними» військами, він на знак протесту вийшов з її складу і відбув на Звенигородщину з метою зайнятися громадською діяльністю в рідному повіті.

Після захоплення Києва більшовиками у лютому 1918 року розгорнув Звенигородський кіш і став отаманом Вільного Козацтва, загони якого вже у травні налічували до 25 тисяч озброєних партизанів. У запеклих боях розгромив збільшовичену 8-у армію, зайняв Бірзулу і Вапнярку, роззброїв частину 2-го російського корпусу, розгромив Бобринську 8-тисячну групу Михайла Муравйова.

До травня 1918 року частини Тютюнника контролювали великі території Київщини і Херсонщини. Влітку і восени повстанці під командуванням Тютюнника вели бої з німцями і гетьманцями, а сам Юрко Тютюнник став одним з організаторів Звенигородсько-Таращанського повстання.

Після ліквідації повстання виїжджає до Києва, де вступає на Вищі кооперативні курси й водночас налагоджує стосунки з українськими революційними організаціями. Пережив місяць арешту в Лук’янівській в’язниці, та коли в Києві підпільно створена Директорія оголошує початок загального повстання проти гетьмана Скоропадського, вийшов на волю й приєднався до боротьби. Проте Юрко Тютюнник не поділяв симпатій більшості Директорії до Антанти, яка висадила своє окупаційне військо в південних українських портах. Він намагався переконати командування відкрити фронт проти західних окупантів, а отримавши відмову, разом зі своїми загонами влився у військо отамана Григор’єва і став начальником його штабу. Взимку 1919 року повстанці перейшли на бік Червоної армії, а через деякий час знову відокремилися. У липні 1919 року Тютюнник на чолі Повстанської армії прибув до Жмеринки і приєднався до Армії УНР.

За своє бурхливе життя Юрко Тютюнник – небуденний авантюрист із серцем українського патріота – встиг взяти участь у двох революціях, у Першій світовій війні, у боротьбі проти тимчасового уряду, корніловщини, гетьмана Павла Скоропадського, союзних німецьких військ, Добровольчої армії, Антанти, Червоної армії, проти поляків, навіть проти Директорії.

Складний період переживала Україна в 1918 – 1920 роках. Усі терени української держави було охоплено вогнем боротьби. Одні групи й загони боролися за незалежну Україну, інші – за УРСР, треті – «за радянську Україну без більшовиків», четверті – «за єдіную і недєлімую Російську імперію», п’яті – проти всіх вищеперелічених. Та Юрко Тютюнник вірив у краще майбутнє України і боровся за життєздатність української нації й української ідеї.

Саме він став ініціатором Першого зимового походу Армії УНР взимку 1919 – 1920 років. ОчоленийТютюнником Другий зимовий похід став трагічною і водночас героїчною сторінкою історії, коли останні з борців за УНР зробили безперервний рейд, дійшовши майже до Києва. Та після запеклого бою котовці у листопаді 1921 року захопили в полон 359 вояків із війська Тютюнника. Всіх полонених за наказом, підписаним Якіром та Затонським, було розстріляно з кулеметів. З невеликим загоном бійців генерал-хорунжий Тютюнник вирвався з кільця оточення й повернувся в Польщу.

Не один рік полювало ДПУ за Тютюнником, доки не виманило його повернутися з еміграції на Батьківщину, де його тут же й заарештували. Щоправда, людину такого авторитету відразу розстріляти не посміли. Його спершу не чіпали, але й постійної роботи не давали. Він то викладав у школі червоних старшин, то працював у книгоспілці. Пробував писати, створив кілька сценаріїв, найвідоміший – «Звенигора». Олександр Довженко зняв за ним свій чудовий фільм. Коли стрічка вже вийшла до глядача, Юрко Тютюнник був уже під арештом і клопотався, аби гонорар за «Звенигору» видали дружині.

За життя Юрію Тютюннику не менше трьох разів виносили смертний вирок. Спочатку у 1918 році князем Долгоруковим, а у 1919-му – Директорією. Останній смертний вирок було винесено 3 грудня 1929 року колегією Об’єднаного державного політичного управління, якого уникнути не вдалося. Свинцеву крапку в житті повстанського генерала було поставлено 20 жовтня 1930 року. Реабілітований 28 листопада 1997 року постановою Генеральної прокуратури України.

Ім’ям Юрка Тютюнника названо вулицю у Звенигородці та рідному селі. Там же встановлено пам’ятний знак.

Література

Тютюнник, Ю. Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. : спомини / Ю. Тютюнник ; передм. О. Романчук.– Львів: Універсум, 2004. – 192с.: іл.

* * *

Шатайло, О. Чотири шаблі генерала Тютюнника / Олег Шатайло // Шатайло О. Спадкоємці козацької слави. – Дрогобич, 2009. – С. 14 – 63.

Шатайло, О. І життя мені не розлюбить / Олег Шатайло // Реабілітовані історією. Черкаська область. – Черкаси, 2002. – Кн. 2. – С. 395 – 397.

Коваль, Р. Генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник / Роман Коваль // Коваль Р. Повернення отаманів Гайдамацького краю. – Київ, 2001. – С. 93 – 100.

Юрій Йосипович Тютюнник / В. Фітенко та ін. // Юний краєзнавець Черкащини / [за ред. Т. М. Нераденко]. – Черкаси, 2011. – Чис. 1-3. – С. 198 – 200.

Марченко, В. А генералом став у 28 років / Василь Марченко // Невідома Черкащина (іст. сторінки "Нової Доби"). – Черкаси, 2002. – С. 18 – 33.

Мицик, В. "Запалював серця борців" / В. Мицик // Шевченків край. – 2000. – 19 серп. – С. 4.

Білецький, Ф. Останній романтик / Феофан Білецький // Земля батьків. – 2012. – 23 січ. – С. 2.