Василь Степанович Чучупак

(11.03.1895 – 12.04.1920)

Головний отаман Холодноярської республіки


Чучупак Василь Степанович – військовий і громадський діяч часів УНР, Головний отаман Холодного Яру, один з найвідоміших борців за волю України.

Вшановуючи його, слід відмітити його братів та весь рід, який зі зброєю в руках став на захист нашої Батьківщини.

Народився 27 лютого (11 березня) 1895 року в селі Мельники, Чигиринського району Черкаської області.

Батьки – Оксана Сидорівна Лівицька та Степан Георгійович Чучупак (у деяких джерелах — Чучупака) мали 5 синів: Петра, Ореста, Василя, Олексу та Дем’яна.

З початком Першої світової війни братів Чучупаків мобілізували. Орест загинув на фронті. Петро, Василь і Олекса повернулися з війни прапорщиками. Пішли вчителювати: Петро – у Києві, Василь – у Пляківці, а Олекса – в Мельниках.

Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Після поразки в бою з німецькою частиною односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом. Незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.

Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків.

У лютому 1919 року полк активно виступив на підтримку Директорії. На початку квітня 1919 р. підняв повстання «проти комуни та Совєтської влади за самостійність».

Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор’єва проти московської комуни і ЧК.

«Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час усім кращим синам України, синам волі взятися за зброю. Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом».

Повстання літа 1919-го року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі.

Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас.

У лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко. Запросили і Василя з Петром.

Чучупак користувався надзвичайним авторитетом серед населення на території Черкащини, що найдовше протрималася вільною від окупації більшовиків.

На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.

Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. «Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти», – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр».

За кілька днів у Смілянському ЧК розстріляли Петра. Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана та начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася. Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду. Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї. Отамани загинули, але не загинула ідея. Навколо неї і об’єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.

28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Василя Чучупака було поставлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники, колишню «столицю» Холодноярської держави, на могилу до Василя Чучупака з’їжджаються українці різних земель.

 

Література


Чучупак-Завалішина, Л. Душею з вами : спогади дочки нач. штабу полку гайдамаків Холодного Яру П. Чучупака / Л. Чучупак-Завалішина. – Київ: Риф, 2005. – 112 с.

Коваль, Р. Вище військове керівництво Холодного Яру в 1917-1922 роках / Р. Коваль // Коваль Р. Ренесанс напередодні трагедії. – Київ., 2003. – С. 62 – 77.

Коваль, Р. Головний отаман Холодного Яру / Роман Коваль // Пам’ять століть. – 2009. – №1/2. – С. 263 – 265.

Макарюк, В. Василь Чучупак у спогадах односельців / Віта Макарюк // Чигирин. вісті. – 2016. – 23 квіт. – С. 3.

Малінін, М. Брати Чучупаки – перші президенти Холодноярської республіки / М. Малінін // Веч. Черкаси. – 2007. – 18 квіт. – С. 26.